Розхристані метелики в абажурах людських співвідношень,
Помпезна самодурість на тонкій монотонній мембрані.
Твоє амплуа самоствердження нагадує зношений поршень,
Розігруєш манію величі у своїй маніячній драмі.
Повітряним алкоголем плаваєш, б’єш себе в зрізану колію.
Напевно, поїхав месія з твого триголового черепа.
«Мені б жити сотню літ, але ледь третину замолюю,
Із рук вибиваючи дощ хрестом родовідного дерева…»
І ти самосхвальним вікном утікаєш вклонитися вітрищу,
А поруч завмерло твоє – до тебе боїться розчулитись.
Зупинка сюжетних ліній. Не вір хіромантії хитрощам,
Бо все лиш на титрах босяцько-богемних запилених вулиць.
23.о3.2о1о
