В ті часи прийшов воєвода
В гості до Іоанна пустинника,
Випадала так рідко нагода,
Чути слово Боже наставника.
В цей же час Преподібний Палладій
Навідався теж до Святого,
Бо у вчення багато є стадій –
Набирався у старця нового.
Воєводу з великою радістю
Враз до себе повів Іоанн,
Він забув про Палладія повністю,
Не віддавши цим почестям дань.
–Заплачу я такою ж зневагою,
Не прощаючись, звідси піду.
Старець учня послав із тривогою,
– Легкодушність нехай не знайду.
Преподобний, гнівишся за що ти? –
Запитав...
Воєвода пішов.
–Яке скривдження, а не чесноти
У моїй поведінці знайшов?
Чи немає у серці моїм,
Що пристало є серцю твоєму?
Лікарі потрібні лиш тим,
Хто боліє – не просто любому.
І з тобою я бачусь... як хочу,
Ти зі мною... коли забажаєш.
А цей воїн із ранку до ночі,
Про мирські піклування все дбає.
Потребує від нього посада,
Опіку старого й малого,
Знайти час для душі – нагорода,
Ці хвилини є рідкі для нього.
Справедливо? Розмову спасіння –
Відібрати корисну для нього?
Засіваєш спасене насіння,
Кожен раз... ти для себе одного!
І Палладій пізнав здивування,
Старець цей – натхненний є Богом.
Він поніс ці великі пізнання,
Всім самітникам всесвіту цього.
Не відказуй до тебе пришельцю,
У миру вона суща людина,
Віддавай цю розмову лиш серцю,
Як і ти – це є Божа дитина.
