| © Катруся Степанка, 19-03-2010
|
Заночувала у сестри в гостях.
Вона мені вже розстелила ліжко.
Гул в голові. Гуде в моїх костях.
За день все тіло натомила кріпко.
В кутку, в кімнаті є іконостас,
син кожен день читає тут молитви,
він просить Бога за себе й за нас –
любові, спокою, не болі і не битви.
Так і тоді, вже перед тим як спати,
ми стали двоє перед образами,
молитви наніч, син почав читати,
а я за ним, по черзі, зі сльозами.
Просили. Дякували Богові за все!
Що було і що буде з нами далі.
Не знаємо, що доля принесе,
чекають дні нас щастя чи печалі.
Усі тихенько полягали спати,
заснула я у повному смиренні.
У сні... «безмежність увійшла до хати,
і благодать наповнила легені.
В кімнаті розлилося ясне Світло,
таке яскраве! Але не сліпило.
В душі моїй немов, усе розквітло,
в оселю цю зайшло саме Світило!
Під стелею. У правій стороні,
стояв Святий. Це Світло шло від нього.
Так благодатно... стало тут мені,
я опинилась в Раї Світла цього.
Стояв він на повітрі… мовчазним,
схиливши голову – такі, пророки вчені,
на грудях, як потрібно всім Святим,
схрестивши руки, в повному смиренні.
Одітий у плащі широкім, довгім
і капюшон все закривав лице,
не був, а ні веселим, а ні строгим,
а просто – нашого життя кравцем.
За наші душі молиться натхненно,
рятує – хочемо того чи ні,
ми ж, як сліпі котята, й так щоденно
у Бога просить…, а для нас – в тіні.
Мені явився, в своїй Славі Повній!
Чудовий хрест є вишитий на грудях,
трошки інакший ще на капюшоні.
Що, хоче розбудити в нас, у людях?
Просто стояв і зігрівав Любов’ю!
Купалася у його Сяйві ніжнім.
За це заплачено Ісусовою кров’ю.
Текло тепло у моїм тілі гріншнім».
Проснулася. На вулиці вже ранок,
а я все в Світла милого полоні,
бо у Безмірної Любові нема рамок,
в молитві вдячно складала долоні.
***
Пройшов лише, неповний місяць,
попала випадково в монастир.
Мені тоді прошло всього за тридцять,
безладдя у душі було – не мир.
Не знала йти куди? В яку дорогу?
Робити що? Чи треба, а чи ні?
Чужого, чи у рідного порогу,
шукати щастя, а чи вдалині?
Сестра сказала – їдемо на Свято,
Матері Божої ікони, в монастир.
Зібралися в дорогу вдвох, завзято,
поїхали в подій кипучий вир.
Тут вперше!.. сповідалася сльозами,
плачем сердечним і душевним болем,
здається, всього і не вивезти возами,
Богові мить – розправитися з горем.
Ця, лише Мить – прозріли мої очі,
утішилося серце, в душі спокій,
знов засвітилися зірки уночі,
мені відкрився путь у світ широкий.
Та зупинилася, ураз, біля ікони,
бо хрест побачила, що «був на капюшоні»,
покласти тут повинна я поклони –
Святого Іова, у сні була в полоні.
Зайшла у церкву, скінчилася служба,
люди йшли припасти до Святині,
тут в повітрі лиш любов і дружба,
благодать – Всевишнього дитині.
Знову хрест побачила здалЕку,
той, що «вишитий на грудях у Святого»,
мене понеслО, наче лелеку,
мов не йду, лечу до місця того.
Ось ікона. Хрест. Він є у кого?
Сергій Раноніжський дивиться спокійно.
Ще побачила молитвенника свого
й він спасає душу нам постійно.
В сні Святий, у сяйві, із хрестами,
Іова і Сергія проміння,
монастир - нескорено віками,
нам як оберіг – Його творінням.
Я частинка. Я - творіння Бога!
І тепер вже знала путь-дорогу,
вибору покинула тривога -
все життя віддам у руки Богу!
13.05.2016 р. Мурманськ
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
