Згорнуті файли. Кастровані сни середи…
Так, по контуру крові, навпомацки, ходиш туди-сюди
і не рік, і не два – а солона зима перезріла.
Я приборкала білого звіра.
З чого ти зіткана, дівчинко? Автор твій де?
і кому червоніє від сорому “Каркаде”,
тривожно маскуючи лейкоцити?
Я не буду тебе просити…
Слово. Крапка. Потім іще одне слово. Деліт.
З ким би ту бісову середу розділить?
І жадно літати, збивати стовпи, мов оскому…
Я тебе не скажу нікому.
Звірі ховаються. Вужчають вікна осель.
Внутрішній голос уперто скрипить, як осел:
“Він бо дитина. А діти – огидні. Вони ж – індиго.”
І вже на рахунку зими недостатньо снігу…
І так ти за мною ростеш.
Я від тебе росту.
Ти – по драбині.
Я – по хресту.
