Однієї обителі брат
Учинив великий гріх,
Свій нарушив в серці лад,
Засмутив оцим усіх.
Настоятель об’явив,
Поблизу самітнику,
В доброчесності що жив,
Постнику і схимнику.
- Попрошу твою пораду,
що робити з братом?
Як в цім ділі дати раду
Скінчити з розбратом.
– За такі його гріхи
Вигнання до скону,
Хай пройде часи лихі,
Скине враз, корону.
Брат пішов з монастиря,
Слізьми повні очі,
Нема більше пастиря
Дні і темні ночі.
Гірко плакати в печері
До смерті готовий,
Бо закриті кругом двері
В Божий мир чудовий.
***
Йшли до Пимена Святого
Декілька монахів
І узріли випадково,
Сльози бідолахи.
Кликали його з собою,
Уклонитись старцю.
Похитав лиш головою,
– Тут померти серцю.
Пимена оповістили
Про таку немилість,
Всі за бідного просили
Проявити милість.
Святий їх благословив
За жалість до ближнього,
Іменем своїм просив,
Йти до нього, грішного.
Як прийшов з виною брат,
Зустрів серцем щирим,
Всіх любив він – Божих чад,
Всякий був би милим.
***
Закликає Преподібний
Пустинника в гості,
– Чув, ти завжди добродійний,
В молитві, у пості.
Бог послав таку нагоду,
Порахуй за труд,
Тіло має хліб і воду,
Душа безліч пут.
Не виходив той самітник
З келії нікуди,
Пімен – це від Бога вісник,
Святість його всюди.
Він зібрався у дорогу,
Порушив самітність.
Все, що є, угодно Богу
І душа, і дійсність.
***
Радо привітались старці,
Сіли розмовляти,
Авва Пімен з болем в серці,
Став тоді казати.
– Проживали в однім місті
Дві прості людини,
Та прийшли їм злії вісті
Двом в одні й ті ж днини.
Два покійника у хаті,
Мали кожен свого,
І чужого йде оплакать,
Залишивши свого.
Старець, слухаючи це
З вуст Авви Святого,
Згадав грішника лице
І поступок його.
– Пімен завжди вище й вище...
За всі душі в битві.
А я завжди – нижче й нижче...
Хоч удвох в молитві!
***
Часто молимось за всіх,
Увесь світ спасаєм,
Не прощаємо своїх,
Рідних виганяєм.
Ми подібні вже – Святим?!
Оплачем чужого.
Пишаємось. Разом з цим
Ненавидим свого.
