Ви не кажіть, що стрінемося ще
І не дивіться пильно так на мене.
Я впевнена: Ви прийдете з дощем.
Зустрінемось – я знаю достеменно.
Ми з Вами різні й схожі водночас…
Романтики. Такі дорослі діти…
Сьогодні знову згадую про Вас –
Той дивний вечір і зимові квіти.
Поміж снігів я погляд Ваш ловлю, -
Він повен смутку, музики і тиші…
А потім знов допізна я не сплю,
І замість Вас приходять білі вірші…
* * *
Туман і дощ, і холод, і розпука,
І щирий потиск Вашої руки…
І знову нам судилася розлука
На дні і тижні, місяці й роки…
І Ви – не Ви, і я – не я: лиш профіль,
На фотокартці осені – печаль…
І скільки ж нам пройти лишилось кроків
До тої стрічі, коли вже не жаль
Втрачати те, що вчора називалось
“Дарунок долі”, “Божа благодать”…
А Ви пішли…І так мені здавалось,
Що вже довіку велено страждать…
Але за що? За що каратись мушу?..
Лиш за любов, мов за найтяжчий гріх…
Хіба ж можливо так ятрити душу
І виглядать щасливою при всіх?..
Життя іде..Інакше буть не може…
Хай лишиться усе таким, як є…
А мій синок - він з Вами в змові, схоже, -
З шухляди Ваше фото дістає.
* * *
Краса невидана!..
Між доріг, що біжать навскіс,
Гарбузи, мов сонця, розкидані,
І обабками пахне ліс…
Я – травнева.У травах купана,
Бо народжена навесні .
В мене доля своя – не куплена,
Але ж осінь співа в мені…
Я щаслива, як небо міниться,
Стиглим вереснем повен сад,
І радію, коли зустрінеться
З жовтнем сонячним листопад…
Восени мені легко дишеться,
А іще настає той час,
Коли вірші ночами пишуться
Про дощі, про весну і нас.
* * *
Зі мною тихо погляд Ваш говорить…
Боюсь себе і сплеску почуттів…
Ви чимось схожі на бентежне море,
На журавля, що ще не відлетів.
Даруйте, що я Вас отак спинила…
В тім винна осінь – особлива мить…
Буває, що в собі тримать несила
Того, про що не треба говорить…
* * *
Звучить надривисто сюїта
Між небом, серпнем і зелом.
Під згук серпа вмирає літо,
Вмирає літо за селом…
А роси – надпрозоро-чисті,
Деревам прагнеться увись,
І павучок завис у листі, -
Передбачає добру вість.
* * *
Із кожним днем все більше сивини…
Вже в нас дорослі доньки і сини…
Бува насниться школа у бузках,
Мала дитина в мене на руках…
Роки спливають…Все отак мине…
Таке до болю рідне і земне…
Ще прагне тіло найсолодших втіх,
Та вже дорогу замітає сніг,
Холодний вітер раптом перейма…
Була весна…А тут уже й зима…
Та тільки я ще в зиму не піду,
Бо маю душу зовсім молоду.
Мене ще ваблять весни і зірки,
Хвилює порух дужої руки,
Ще так потрібні трепетні слова,
Любов справдешня, поки я жива!
* * *
На цьому світі ми недовго будем
Стоять на грані світла і пітьми.
Ми перебудем. Всі ми перебудем…
А день відійде – підемо і ми.
Життя – то ніби кладка через річку –
Гірську, бурхливу…Ступиш – видно край.
Воно то рух, то щем, то просто звичка…
Іди чи стій, як хочеш, вибирай.
Життя – то і поразки, і падіння,
І сумніви, й над прірвою політ,
То віра і немеркнуча надія,
Емоції минулих днів і літ.
В нім головне – протриматись, не впасти
На віражах, де все пливе, тече,
Щоб врешті тихо голову покласти
Коханому чи сину на плече.
* * *
Кажу “ні” холодам і протягам, -
І для мене настав розмай…
Я сьогодні найпершим потягом
Вирушаю у теплий край.
Тільки те зараз має значення,
Чим я марила уві сні:
В мене з морем от-от побачення
/Трохи вірю і трохи ні…/
А дорога люпином, маками
Сипле радість мені устріч,
Розмічаючи диво-знаками
Перфокарту прощань і стріч.
Краплі
Якщо кохати – то до забуття.
А зневажати - то до болю в серці.
Лише таким я визнаю життя.
Лише тоді я не боюся смерті.
* * *
Нам так холодно між снігів.
Дуже тісно між берегів.
Якось тремко, хоча й удвох…
Хто ти, любий, - тиран чи Бог?
* * *
Був ти – і раптом нікого…
Лиш біль –і більше нічого…
Лиш гнів і хвилинна зрада…
Лишилась одна розрада –
наш син!..
* * *
Відтятою гілкою – я…
Розчахнутим деревом – ти…
Між нами мостів нема…
Бо спалено всі мости…
