Чудова біла арка, світло денне,
В цій арці - дід сидить старий
У білому вбранні, воно буденне,
Та це не дід.... Це є Святий.
Хоч пишна борода - вся також біла.
Лице і очі – хвилі у воді.
Я відчуваю... Душу мою гріла
Його присутність.
Він сказав тоді:
– Ти починай мене хрестити сміло
В цей час проказуй – вийди сатана!
Щоб зберегти мою і душу, й тіло,
Була закрита права сторона.
Він там поставив двох у допомогу,
Вони повинні класти теж хрести.
Мене, неначе, готував в дорогу…
А Хрест давав, як зброю у світи.
І пізнавати стала я навчання.
Хрестила, говорила:
– Изиди...!
А Він – Святий, все хоронив мовчання,
Немов, заманював – сюди іди...
Я відчувати стала тиск рукою.
Такий великий, що злякав мене,
Бо не хватало сил, хоч, мала зброю
І впевнена була – біда мине!
Енергія ішла ця від Святого,
Великий шар у хвилях голубих,
Та не змогла зробити я нічого,
Маленька сила видно в нас живих.
Шар зменшився, назад ввійшов у Нього,
Промовив тихо:
– Це був тільки я...!!!
І встав Святий, пішов від місця того,
Так і не знаю я Його ім’я.
Але дивлюся, в арці цій дівчина
Ховається в накидочці червоній,
Її прогнати в мене є причина,
Провірити науку – шанс чудовий.
І я хрещу дівчину зі словами,
Завченими вже:
– Вийди сатана!
Цей спосіб є провірений віками…
Та з місця і не рушила вона.
Тоді беру рукою її руку
І викидаю з арки до юрби.
Жінки стояли кучкою без руху,
В червоних накидках, наповнені журби.
Не у фізичній силі є потреба,
Уроки духу – дані всі знаки.
– Багато нам це відмолити треба!
Сказав Святий... і канув у віки...
Цей сон і зараз не дає спокою.
Чому навчитися повинна я була?
А час пливе бурхливою рікою…
Чи правильно живу…?
А чи жила…?
