Ти скучив, я знаю, за мною…
За подихом неба умитим моєю сльозою,
За волоссям у променях ясних… за мною
Ти скучив, як я за тобою – бентежно й миттєво – Щастя.
Моє Щастя, стиха мовиш ім’я, погладиш долонею берег і я
Обернувшись піною кинусь тікати, розтечуся на скелях, шепотом хлину з усієї сили та в твої обійми – ранково-весняні сни.
- Не плач, будь ласка.
- Але я хочу… просто втопитись в тумані зими, що вчора лягала на мої простори і гріла змерзлі повіки сльозами, та так хотілося Богу, аби сльози ті мов кристалики сіяли в серці тривогу…
- Зажди, не йди, не тікай, не зникай від мене у молочному мареві мрій, постій.
- Стою, чи йду, чи тікаю, чи навіть лежу все одно плакати хочу.
- Плач, будь ласка лиш мені віддай тривогу.
- Не можу, любий, не годиться тривожитись Богу.
- Ти – людина?
- Я – Дитина.
- Чи сміються Діти чи плачуть, то все на удачу, тож давай, моє любе Щастя, ми разом – я потривожусь за тебе, а ти поплач за мене. Так буде краще.
- Знаю. Я так скучила…
Зірки станцювали останній танок, я прочитала останній рядок, і ноту видовжила у вісім рядків, як мені і велів. Оглянулась на берег тривоги, на всі околиці скель, на коліна стерті до крові. І нарешті збагнула, що те море у моїх ніг, де води хлинуть п’ятки розцілувати, то бовтається в павутинні життєвих доріг, моє Щастя. Маленьке, безневинне, краплиночка, смарагдик, перлина…
Схиляюсь, повзу на перекір слідам на піску, у долоні беру, ковтаю.
- Ти неймовірна.
- Кохаю.
- Не плач, будь ласка.
- Але я хочу… разом з тобою, можна? Поплакати можна? Можна з тобою? Моє любе Щастя.
