На мої долоні уже вкотре тиснуть.
Тому вони прозорі та приплюснуті зверху.
Камени стрибають з дванадцятого поверху,
Ставши у чергу.
Авжеж, ти стискаєш мої долоні.
Але (ми не зауважили) це мій поверх.
Це мій будинок. Тому жодних пророків.
Тим паче, їх італійського взуття та кісток під вікнами
Атракціон влаштували тут! Вимітайтесь!
Я чужими нігтями зішкрібаю твоє
Обличчя з наклейки на холодильнику..
Й ці камени набрід затіяли знову.
Б'ються за віника.
Парасольки
Я стою на колінах.
Юрма парасольок.
Осінь біля.
І хочеться солі.
Хочеться – перехочеться
а осінь не жадібна
висипте хоч тонну
на бруківку на солі
в кутку за провини.
дотепер не стояла.
Дощ у клітинку
Грає у шахи.
Сиджу на колінах Індри.
Думаю, чию б парасолю зламати...
Олівці
Коли лечу м’ятним небом у теплі краї,
То постійно зустрічаю зграї олівців.
Я минулої зими щодня купувала
Кольорові олівці. Щоб тебе малювати.
А вони тікали. Вилазили з шухляди.
Якось, дорогою, ми не поділили небо
Тоді я второпала, ЩО ТИ ТЕ НЕБО
МОЇМИ Ж ОЛІВЦЯМИ НАМАЗЮКАВ,
щоб я полетіла у вирій і взимку
за цілковитої відсутності,
присутності тебе,
порожнечу загризала
простими олівцями.
Ніч
Я народилася в скляній посудині
І від початку червоним сяяла.
Та коли хто мене прагнув ковтнути,
казилась, чорніла й додолу стікала.
Натомість зоставалася гусінь
(довгошерста, кольору мéне),
що з’їдала людські обличчя,
по пів півня й по пів собаки.
А я кліпала очима та сліпнула.
