Нікого навкруги - я і дорога.
Асвальт чистенький, рівненький мов лід.
Чужі ці береги. В душі тривога,
бо я іду далеко... аж, на Схід.
Мені назустріч йде священник Сходу,
одягнений в монаха християн.
Ні день, ні ніч. Не так, як в непогоду.
Не ранок, а ні вечір. Не туман.
Ось, три хлопчини, справа, при дорозі
лежать в грязюці темні і сумні.
Причин немає бути у тривозі,
але так шкода стало їх мені.
До мене ближній, протягнувши руку,
так слізно просить: „Порятуй мене”.
Він наймолодший. Терпить таку муку,
а серце каже: „Лихо не мине!”
Бо серцю страшно:„Ти тут згинеш з ними,
іди від них, не подавай руки.”
Дивитись важко. Як в біді покинеш?
Я подаю, хоч страх рве на куски.
Та миле це дитя змінилося відразу
і стало зле, з оскалом на лиці.
Не на життя – на смерть! Немов заразу,
в багно затягує кістками на руці.
Із його пазюрів висмикую свою.
Біжу назад. На Захід. До Слов’ян.
Кричу в надрив: „Слов’яни! - їх молю -
Слов’яни!” – бо спастись ніхто не може сам.
Яскраве світло. Білі, величаві -
це Новгорода, ні - Софії стіни.
Слов’ян набігло... вила деревяні
в руках, на захист рідної людини.
Київська Русь. На всіх сорочки білі.
Стоять на горбиках готові до двобою.
На право йду чомусь. Туди - де в повній Силі
сидить Святий з великою любов’ю.
Поглянула назад. Священник в самоті
стоїть, з надією чекає на дорозі,
а за спиною вряд, три хлопці молоді,
повстали з чорного йому у допомозі.
Три красеня всміхнулися лукаво
і геть пішли, всі повні перемоги,
а той мужчина, хоч іти цікаво,
лишився там, стояти на дорозі.
А я навколішках стою перед Святим.
Він в білім весь. Сидить на білім троні.
Навчання не в книжках, а в цім Святім.
Та ще не складала в молитві я долоні.
Він каже тихо: „Читай Літургію”.
А я не знаю навіть, що то є.
О, мені лихо, як же я це скрию?
Мовчу і ніби думаю своє.
Він знову каже: „Читай Літургію”.
Я, мов дитина – краще хитрувати,
то ж вибач, Княже, краще не почую,
а ніж я маю цей отвіт тримати.
До мене втретє: „Читай Літургію!”
Сказав вже строго, повний ще надії.
Склонилась врешті. Те пожну, що сію
і я кажу: „Не знаю Літургії”.
Піднявся вчитель. Йде. За ним темніє.
Лишилася і я на самоті.
Та думка-вітер: „Учи Літургію!” -
летіла від Святого в темноті.
Пройшли роки і був священник Сходу,
і та дорога, і три юнаки,
була любов, яка не знає броду
і Літургія - що спасіння на Віки.
