Ніч сміливо світ заполонила,
Й темряву веде на повідку.
Вишня у садку заголосила,
Заспівала пісню гомінку.
Раптом світлий промінь гордо зблиснув –
Наче день прорвався крізь кордон.
Вітерець з подивом присвиснув,
Захопивши тишу у полон.
Загуло, загримало, завило,
Грім до ночі в гості завітав.
Він дивився скоса і сміливо,
Мов господар, твердо походжав.
Зорі з небом Хмара проковтнула –
На банкет приїхала й вона, -
Про охайність, ввічливість забула
І гула надута і сумна.
Та, нажаль, цього здалось їй мало –
Дуже вже голодною була:
Місяць язиком умить злизала,
Втамувати ж спрагу не змогла.
Нічка хазяйнує так поважно,
Наче королівна погляда.
Грім і Вітер зиркають відважно:
- Ой, яка ж ти гарна й молода!
А Туман із Хмарою сварились.
Він питав у неї повсякчас:
- Чом зі мною ти не поділилась?
- Що ж за апетит такий у вас?
Його очі гнівом налилися:
- Он, яка! Не дала й шматочка.
В дзеркало частіше, хоч, дивися!
Ох і товстезна, наче бочка!
Хмара ж відвернулася сердито,
А тоді ридма заридала.
Вітер заспівав щось сумовито.
А ненажера враз розтала.
Гості із-за столу повтікали.
Грім сердито гримнув в далині…
- Дякую! – пані не сказали:
Очі в Ночі заплакані й сумні.
Міцно всі міста і села спали,
Сон й Дрімота панували скрізь.
Люди про трагедію не знали,
Мріями злітаючи у вись.
Дощик їм навіяв колискову.
Та, тихенько, непомітно зник.
Місяць й зорі засіяли знову.
В листя заховався боровик.
Часом ми бажаємо все мати,
Здобути щось, відвоювати.
Важливо ж совість не втрачати
Й в усьому завжди міру знати.
