Один монах любимим був
П’ятьма благими старцями,
Все ж, від одного завжди чув,
Лиш сварки із образами.
Прийшов кінець його терпіння!
Зоставив монастир.
Шукав у другому спасіння,
Душі потрібний мир.
Тепер вже вісім чоловік
Поводились як друзі,
А двом – все було поперік
І ненависть в услузі.
Монах пішов сумний у третій
І там знайшов неспокій.
Мав сім вже старців добрих дій,
П’ять – в прикрості глибокій.
Притулок знову йде новий,
Монах шукати далі...
Той шлях – чи довгий, чи кривий,
У роздумах... печалі...
Страшно йому.
– Невже завжди,
Так буде з ним кругом?
Робити що, як обійти,
Ужитись як... зі злом?
В одному місці – як змогти
Прожити увесь вік?
Хто зможе в цьому помогти –
Молитимусь повік!
Знайшов! – у роздумах благих...
Це було лиш – Терпіння!
Щасливій думці всіх Святих
Яке вже покоління.
Сувій паперу взяв – ТЕРПИ!
Він написав повільно
І в перший монастир ступив,
Без роздумів, помірно.
І тут приходилось не раз
Сприймати злі досади...
І не одного – всіх зараз...
Він не чекав поради.
Виймав папір з-за пазухи,
Читав спокійно, тихо,
Враз прощені усі гріхи,
Забулося і лихо.
Велике вчення:
– Я ТЕРПЛЮ
ВО ІМ’Я СИНА БОЖОГО,
ІСУСА!
– перед Ним стою,
Немає в Нім тривожного!
Один раз дав обітницю,
Ніколи не порушу!
Одну я маю житницю!
Терпіти... тут я мушу!
Так старець чеснотливий,
Знайшов жаданий спокій
І думками цнотливий,
У вірі жив глибокій.
Хто хоче у сіспільстві
Прожити тихо... мирно...
Усі незадоволення
Сприймай завжди спокійно.
Не буде доброчесності,
Мінятимеш місця
І так – до бескінечності...
Мов вихор – все життя.
