| © Катруся Степанка, 28-02-2010
|
Телефонний дзвінок
Піднімаю я трубку,
Різних повно думок...
Для пояснення смутку.
Принесла іздалека,
З мого рідного дому,
Сизокрила лелека
Звістку, всім вже відому.
Чую голос матусі,
В нім велику тривогу:
- Вже немає бабусі,
Не збирайся в дорогу.
Ти не вспієш – далеко,
Завтра день поховання.
Там пом’янеш тихенько,
То і буде прощання.
Вечір, йде вже до ночі,
Я сиджу нерухомо,
Сліз наповнені очі,
Що є що – невідомо.
Так хотілось провести
У останню дорогу,
Тисячі кілометрів
Є до мого порогу.
На душі млосно, гидко,
В тихім жалю заснула,
Ніч невидимо швидко,
Наче, тінь, промайнула.
Піднялася до неба,
Я лечу на прощання,
Бути там мені треба,
То, її є бажання.
Знаю, впевнена – я!
Але тіла не бачу.
То душа є моя,
Сил ні каплі не трачу.
Ні хмаринка, ні пил,
Лиш повітря прозоре,
Ані рук, ані крил,
Я – невидиме море.
Море дум, почуттів,
Океану любові,
Спілкування без слів,
Всі ми – діти Христові.
Вже не тут, а вже там,
Біля рідного дому,
Не підлегла Світам
Відстань всьому земному.
В хату йду, не свою,
До сусідів навпроти,
Вона шоста в строю
І вони є не проти.
Від батьківського дому
Йти на захід до нього,
Це дорога любому,
Буде хід з Світу цього.
Три кімнати в хатині,
Де, в якій є бабуся?
Я стою в середині
Помилитись боюся.
Двері зліва і справа,
Відкриваю перш ліві,
Там, кімната яскрава,
Чиста, меблі красиві.
Пусто в ній. Отже – праві,
Відчинила помірно,
Там бабуся на лаві
Лежить мертва спокійно.
Чомусь вдіта у темне,
Лиш коричнева блузка,
Їй вбрання це приємне,
Трохи лавка є вузька.
Враз відчула присутність,
Підніматися стала,
Ніби спала... це дійсність,
Мене – просто чекала.
– Лежіть, лежіть! – турбуюсь,
– Я прийшла попрощатись.
Яка гарна... любуюсь,
Мені, час дивуватись.
Сидить баба Марія,
Мене бачити рада,
Вірь і збудеться мрія,
Зустріч ця – нагорода.
Літ багато, старенька,
А на вид, мов, дівчина,
Шкіра ніжна, гладенька,
Яка в цьому причина?
Чорні коси, мов, хустка
Їй спадають на плечі,
На лиці, хоч би зморшка,
Збулись мрії дівочі.
Так боялась по смерті
В труні бути негарна,
Бо ж, літа є уперті...
Та, журилася марно.
Дивний сон, але в ньому
Ми прощатися в силі,
Не підвласні живому
Ті хвилини і милі.
Диво було і потім,
По приїзді додому,
Розказала про сон всім
І він збувся в усьому.
Було правдою все,
Все, що в сні описала
І вбрання, і лице,
Ніби там я бувала.
2007 р.
|
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
