– Роки проходять, бачимося рідко
І серце потерпає від туги.
Лице в печалі, вже дивитись гидко,
А голова – засмічені луги.
Крилаті думки линули за хмари.
Слова пішли струмком за небокрай.
А почуття – похожі на примари
І їм покласти вже потрібно край.
Ця мить побачень і чекання роки,
Розорами порізали чоло.
Кульгають. Вже затихли в часі кроки.
Нема кохання. Все перецвіло!?
Стоїш ти на пероні серед ночі.
Чекаєш. Двері відчиняються вагона.
О! Ці прекрасні, тихі, милі очі!
Одні єдині! – у пітьмі перона.
