Ні Янукович, ні Тимошенко тут ні до чого...
Присвячується пані Данісссімо, вчительці з Польщі (чи
може просто прибиральниці в школі), сексуально
стурбованій, з очевидними психічним розладом та
розумовими відхиленнями, яка надихнула мене на цю публікацію
Так, біль – це він, а не вона…
І річ не в тому, що то – мова…
Ніяких втом, лише умови,
Що не образа - то стіна
На згадку спільний водограй
Лишиш, і знову – до шпаківні,
Та я собі удам все рівно,
Що то був рай,… та що за рай?
Пашіє сонце у очах …
Я так молив, я так молився,
І злив, і сам на себе злився,
Лиш тінь тримаючи в руках.
Я в тебе душу переклав,
Але його! щоразу очі…
Я забуваю, що я хочу,
І хто мене в тобі тримав.
Я б загубився у очах
Твоїх, щоб вічно там лишитись,
Аби щораз промінням литись
До рук, що на твоїх плечах.
Боль – это он, а не она
И дело здесь не в свойствах слова…
Без устали, со тьмой условий
Что не обида, то стена
На память наш водоворот
Оставишь, и опять в скворечник,
А я представлю вновь, конечно
Что это рай к себе зовет
Лучится солнышко в глазах
Как умолял я, как молился,
И злил, и на себя же злился,
Лишь только тень держа в руках
Я душу отдал за тебя
Но ты глядишь Его глазами
Я все забыл, что было с нами
И я живу кого любя.
Я потерялся бы в глазах
Твоих, чтоб там остаться вечно
И литься светом каждый вечер
На пальцы на твоих плечах.
