Трактор колесами рве землю,
То колом, а то вправо,вліво.
Не знає ця машина жАлю.
Не радісно їй, не журливо.
Ідуть уроки. Учні вправні.
Країні треба трактористи.
Здавати іспити у травні,
Спішать за руль скоріше сісти.
І знову коло, два... вже п’яте.
Земля без крику плаче тихо.
Ціле століття тут розп’яте.
Поховані в ній біль і лихо.
На цім, єврейськім кладовищі,
Тепер колеса тракторів.
Могильні плити річки вище -
Укріплення для берегів.
Кістки в розорах. В непогоду
Черепи прадідів, дідів,
Несе, немов сміття - у воду,
Мов пам’ять всіх наших гріхів.
Колеса розтинають груди.
Кличе знекровлена земля –
Просніться! Схаменітесь, люди!
Бо ж всі мої ви - ...опосля.
***
Зеленіє трава за високим парканом,
Бур’яни процвітають самі по собі.
Спочиває земля. Глибокі загоює рани.
Лише спокій, у розхристаній вітром судьбі.
Тільки декілька плит, що відзначили старі могили.
Їх знайшли. Притягли прямо з берега річки.
Похилились. Не мають колишньої сили.
Так самотні, беззахисні, наче калічки.
Все ж радіє... вже братська могила.
Не ламають колеса кістки.
Що людина сама зупинила
Час розрухи. Будує містки.
Хоч бур’ян зароста,
Хоч схилилися плити додолу,
Пам’ять наша людська
Дає серцю надію... хоч кволу.
