Якби утікати, то певно втікала б з півнОчі
В словах і мовчаннях іще від древлянських жінок.
Й хапали б за ноги цепні вартові поторочі
Мене, нелякливу, стоблуд насилаючи в крок.
Якби народитись удруге, то тільки собою.
Забувши усе і згадавши усе. День за днем.
За всі відкриття десятину сплативши сльозою. –
Мені, не плаксивій, як долі, війти б в Віфлеєм.
Якби залишитись (лишається ж день у лучині),
Ніщо не просити дозволити розкіш собі
У теплої осені в жовтому храмі гордині
Самій, гордовитій, смирення почути в мольбі.
Якби повернутись... А зрештою нащо вертатись?
Ростуть камінці рубежами на власнім віку.
...Розплетені коси і боса. Й над болем – сміятись...
А в посаг – душа. Тільки й того. Приймаєш таку?
