Ця хаотично застигла
у своїй розгойданості
кам’яна недосконалість
на початку дещо лякає...
Можна навіть
зламати каблук...
Його пульс – це чиїсь кроки...
Ввечері, після дощу,
на його поверхні
побачиш
( якщо уважно придивишся,
дуже цього захочеш,
або просто трохи вип’єш )
розмитий відбиток
зірки...
Є також оказія
прикласти вухо
і послухати,
як гігантська мушля
каналізаційного люку
шумно перетравлює
у своїй утробі...
...клоаку?
...океан?
...Стікс?
Можна теж
під отим
брунатним каменем,
що заліг
поміж недопалком
і Амфітрітою на фонтані,
назавжди залишити
своє серце.
Обережніше,
прошу вас...
Не наступіть...
