(Нехорошій людині, котра продала мені беушний стрічковий принтер, присвячую)
У тривожную ніч вовкулака у темному гаю
Тонко вив і у пузі бурчало йому в унісон;
Чорний неба сувій зорепади, мов пера, черкали,
Наче місяць-поет зримувати хапався свій сон.
У городі край буди чорніла розрита могила,
І розлючений хлопець так швидко її засипав,
Не питайте, кого чи за віщо у ній схоронили,
Це лиш відають відьми, що варять настійки із трав.
Коли старцеві виб’є година (останнього зуба),
Поховають його, не зариють отак – абияк.
А на принтер зі стажем чекала наруга і згуба:
Лиш хазяйський кулак і футбольний у корпус копняк.
Він стояв край могили. Ще відьми літатимуть знову.
Вовкулака свій плач піднесе до байдужих небес.
Принтер витяг із пельки востаннє язик свій стрічковий,
Мов середнього пальця; мов змучений спрагою пес.
На тобі іще Пушкін вірші друкував свої, мабуть,
Біллу Гейтсу ще дядько в дитинстві тебе дарував,
Ну, «жував» сторінки. Ну, постійно розмазував фарбу.
Мов талант неужитий, зогнив щоб за це і пропав???
Трапивсь casus fatalis: сусіди, підступні шакали,
(піраміди, либонь, грабували такі, як вони),
Розкопали могилу (скарби в ній, напевно, шукали),
З неї витягли принтер і зникли безслідно із ним.
