В сні до мене приходила смерть.
Як завжди, вона гостя не прошена.
Зупинити життя круговерть,
Таку волю творити примушена.
***
«Я квітуча, струнка, молода,
Мрійна, гарна і повна здоров’я,
Ще не пізнані щастя й біда,
Серце повне надій і довір’я.
Вже весняно. Іду в магазин.
Всюди люди гуляють. Машини.
Ясні дні. Всі похожі один на один.
Для тривоги немає причини.
Легко убрана, тепло стає на дворі,
Життя плине спокійно і тихо.
Неважливо, що там Унизу, чи Вгорі,
Ми не хочемо знати про лихо.
Чомусь, в мене важкою стає голова. *
Чорна шапка, так дивно пошита,
Павутиння немов. Ні стара. Ні нова.
Розмір мій, раз у раз, наче влита.
Тільки смертю дихнуло від неї мені.
Але, скоро пропала сама.
Зразу все помінялося в сні,
Навкруги – вже нічого нема.
***
Вдруге. Смерть появилася знов
Вся одягнута в чорну накидку.
Плащ висить у повітрі, немов,
Стоїть впевнено, твердо, не хитко.
Капюшон закриває лице.
Ані рук. Ані ніг. Та жива.
Лине, звідки не знаю, все це,
Промовляє до мене слова.
Сухо, впевнено каже: «Підемо!»
А мені так не хочеться з нею,
Смерть ніколи так скоро не ждемо,
Та і старість іще за межею.
«Як піду, я не маю взуття», –
Їй кажу і показую ноги.
Так, продовжити хочу життя,
Віддалити ще смерті пороги.
Подивилась на ноги мої,
Призадумалася, чи смутилась
І протягує тапки свої, –
«Узувай, а то я забарилась!».
Зі смиренням взуття це беру.
Чорні тапки взуваю в печалі.
Так не довго була я в миру,
І від мами живу в такій далі.
Здивувалася – тапки малі. **
З них звисає вся п’ятка додолу.
Де поділися мої жалі,
Я ще маю надію, хоч кволу.
Смерть не вірить мені: «Покажи!
Подивитися хочу сама».
Так стараюся втиснути ногу у сні,
Тапки вже аж тріщать, не моя тут вина.
«Малі, бачу, а босій не гоже.
Я..., пів п’ятої знову прийду!»
Зникла десь. Не повернеться схоже.
Це на щастя, а чи на біду.
Стою в роздумах цього видіння.
Є відкриті чому ці знання.
Чому в чорне вбиратись повинна?
Одягнуся я в біле вбрання!
Смерть зустріну у білому платті.
Чорне кане нехай в забуття.
Колір всі вибирають по статі,
Стану серця і спосіб життя».
***
Сон давно був, та в пам’яті й нині.
Як багато вже сплинуло часу.
Вже немало років і дитині.
Пережито – неміряну масу.
Це – пів п’ятої, що означає,
Є роки, а чи може часи?
Кожен день тоді значення має,
Мить безмежна, безмірна краси.
Як роки – може це сорок п’ять, ***
Теж пів п’ятої – це засторога?
Рік ще, два і часи вже стоять.
Я спокійна. Все в Власті у Бога.
2007р.
* – мені 30 років. З 4 лютого по 16 квітня я лежача – боліла голова, ніби її обмотали колючим дротом. Лікарі розводили руками і на життя прогнозів було обмаль, фактично не було. Вставати не могла. 16 квітня був останній сеанс лікування, через 3 дні я вийшла на роботу, а через неділю була зовсім здорова. Смерть тільки подихала холодом 2, 5 місяці.
** – мені 40 років. Сину роблять операцію на апендицит, вже довго затримано і лікарі не дають ніякої гарантії. 3 дні лежить в реанімації. Чомусь, рівно пів п’ятої ранку просинаюсь і в лихоманці молю Бога врятувати дитину.
Бачу видіння, як Божа Матір, Ісус Христос і Микола Чудотворець схилились над моїм сином, в узголів’ї, в реанімації. Вони усі, син, постіль, на якій він лежав, були білі, як хмаринки, ніби виростали з повітря. Видіння пропало і я прийшла в себе за 10 хвилин 5-ти годин ранку. За 5 хвилин я дзвоню в реанімацію. Піднімає трубку лікар і на питання, що з сином – відповідає: «Я тільки що від нього, тепер все нормально». Якраз в ті 20 хвилин видіння і молитви у сина був криз. Слава Богу син залишився жити.
*** – мені 45 років (половина 5-го місяця 46 го року) – 16 жовтня 2008 року вмирає батько.
Мені 50 років прийшла смерть на Українську землю. Війна.
Хоч, це ще не вся історія...?!
