У місто зібравсь Преподобний Єфрем,
щиро молився він Богу:
– Всі ми учення Господнього ждем,
благослови у дорогу.
Дай же побачити місто святе,
а як вступлю я туди,
хай же учення не буде пусте,
Твої пізнаю труди.
Там я зустріну посланця Твого
і він розкаже Писання,
з користю буде розмова його,
відповідь дасть на питання.
Ледве зайшов у ворота міські,
жінка попала назустріч,
вся поведінка і думки низькі,
працю приховує ніч.
З жалем спинився Святий чоловік:
– Моління зневажив, чому?
Господи, вірний Тобі я повік,
яку я маю вину?
Чи може казати жінка ось ця,
про речі спасіння зі мною?
Дивився і не відводив лиця,
між ними запона стіною.
Та жінка напроти, спинилася теж,
дивилася із здивуванням,
мовчання здавалося не має меж,
а у очах запитання.
І старець спитав:
– Скажи мені чому,
на мене ти дивишся пильно?
– Дивлюся на тебе я, отче, тому,
бо можу дивитися вільно.
Я жінка, від мужа узята,
узятий же ти – від землі,
у землю твій погляд прип’ятий
повинний, а не на мені.
Ця відповідь визвала подив:
– О, Господи, вдячний Тобі,
даремно людей Ти не зводив,
шукання даремні в собі.
Кожна людина – пізнання!
І зустрічі в усякий час,
мале зернятко Писання,
веде до Всевишнього нас.
