Неначе коні, мчать літа шалені,
риплять вози, що долями зовуть.
Красу, як сонце, Бог дає людині,
та жорна днів її зітруть, зітруть...
Пручайся, рвись, грекине сонцелика,
чаруй і смійся, зваблюй і хитруй,
аж поки не зустрінеш чоловіка,
що світ до ніг тобі складе. Тоді вартуй
плекай те щастя і народжуй діток,
хоч знаєш – смерть нікого не щадить...
І три сльози у парку струменіти
ще будуть там, де свічка не згорить.
Пливи по Стіксу – повернувши долю –
із старості – у юність, у життя.
Будь завжди, завжди, вічно молодою,
як те стамбульське чарівне дитя.
А що життя? Щоденні пересуди.
І ті уста, що руки цілували,
хвалу тобі співали – нині гудять.
Зажерливої заздрості їм мало
аби спаплюжити, спалити спокій твій,
і терном докорів пообгортати щастя.
А ти – цвіти, весела будь, радій!
Хай жодне слово світ тобі не застить.
Як вічний чар, як магія любові,
буяння пристрасті, і горя, і біди –
цей парк – Софіївка – звичайно, безумовно
завжди, як ти – навіки молодий.
Живе, буяє чар твого кохання
в зеленолистім шепоті дерев.
Ставків величних сонячні дзеркала –
то світлий усміх твій... Зчиняє рев
таємний струмінь в гроті у Каліпсо,
як заздрість чорна, збурена гарчить.
Дзвінкі, прозорі краплі променисті
всіх водоспадів – то щаслива мить
твого життя, ранкового світання...
Даруй же долю, світлая любов!
Нехай краса Софії легендарна
зворушить душу – до самих основ.
І ми вдихнемо той ковток повітря,
яким колись ще дихала вона.
І як Софія – дивоцвітна квітка –
у грудях кожного залишиться весна!
