…Дерева в садках бруньками розщебеталися.
Сонце чадило по носах ластовинням. Парад емоцій на людських обличчях тільки-но починався.
Ноги манірних модниць визирали спокусливим гріхом чоловіків і безцеремонно пхалися на тротуари.
Заштриховували останній лід жовтогарячі жилетки - без хтивих потягів.
Піарились автівки на стендах ще сирих доріг. З вікон переповнених «маршруток» визирали суцільні «щасливі очі».
Така собі зателепана вулиця. Аби спересердя не бабехнутися в цій кіптяві. Взялися сонячні зайчики хату перевертати!
А я йду.
Під ногами шлях перепелом підпадьомкає, в думках : «Я тут не живу; в нас не всі вдома». Київська гостина в ліктях попродиралась. А той сведер досі мій улюблений.
Леся Українка зі мною вітається – гранітними мазками творцем увічнена. Театральні афіші прізвищами переливаються. По бігбордах туди-сюди реклами чалапають.
З цього боку поряд – сонце, а з другого – мені б тебе ріднесенького. Стало б у мене два сонечка. Одне з прямим промінням, а те – з кучерявим. Зазолотили б ви мені душу – матінку!
От і перезимували окремо. Та не гоїть рани вкручене в небо світило. Помолитися треба зіркам диким. До Бога приповзти з прощенням. Насмітила я в світі чорним. А як скаже «йди» ,перекинуся кислим яблуком. Може, виплеснуся десь під стріхою недогризком. Мама вилає сльози ночам.
І живу ось так, землю ганьблячи. Сніг і той стороною. Задимів і час, у давність сплетений.
Переказуй всім, що весною захристосаюся з голубами. Бо як зрадив – розпанахаю по ріллі своє дихання.
А ти собі перехожий. Сірий чи рудий. То вже художнику вирішувати. Зі мною чи без мене – життя відріже свою лепту. Ми ж як жебраки – п’яні і перекручені.
Метафор замало переказувати одиноку скрипку.
А моє сонечко з карими промінчиками, та де світить, чи й дізнаюся. Вітрякам крила поперерубую, як не донесуть сто раз «кохаю».
Та заходьте вже, гості заморські.
- Алё. Привет. Как дела?
