вітер в облозі вітру
хмару тримають хмари
серце затнулось серцем
шиє мати над прірвою забуття
часові сорочку
та все квітами наших життів
зовсім сліпа
не добирає нитку
а навмання бере
з клубка
що ним бавиться
над прірвою синок
та все
сплутує
сплутує
сплутує
точку дихання
точку сліз
точку крові
вітер не впізнає вітра
хмара сахається хмари
серце відвертається од серця
шиє мати над прірвою забуття
часові сорочку
та все синочка наслухає
зовсім глуха
тривожні пальці
забувають дошити одну нитку
а з другої вузлик в’яжуть
у вузликах тупіт синових ноженят чутно
білі вузлики – кілок у грудях
чорні вузлики – важкі сльози
червоні вузлики – кров густа
подзвонюють вузлики
та все
згусають
згусають
згусають
у точку дихання
у точку сліз
у точку крові
вітер з вітром сплітається
хмара у хмару впадає
двома серцями одна кров скипає
шиє мати над прірвою забуття
часові сорочку
і не знає вже коли починала
зовсім блаженна
бавиться хлоп’я над прірвою
сплутаним клубком
поки нитки є в руках
а колись закортить йому
одягти сорочку
ту
що нитки її
мають сто початків
а жодного кінця
одягне синок сорочку
і кожна нитка
спиниться
спиниться
спиниться
на точці дихання
на точці сліз
на точці крові
вітер стихне
хмара розтане
серце охолоне
та ще шиє над прірвою мати
ще снуємо ми нитками в її руках
ще не знаємо
кому квіткою бути
кому стверднути у вузол
а кому ниткою покинутою на споді висіти
та все сліпій у вічі зазираємо
та все допитуємося глухої
та вивіряємо пам’яті у блаженної
ким же нас упізнають
єдиних
єдиних
єдиних
точкою дихання
точкою сліз
точкою крові
вітер вітра душить
хмара хмару прохромлює
серце спиняє серце
шиє мати над прірвою
часові сорочку
барвистими квітами пахнуть на ній
наше дихання
наша кров
наші сльози
і дрібненькими ворсинками
з ниток
сиплються у прірву
наші імена
