Маленька мишка зголоднівши,
Пішла поживи пошукати,
Послухавши, пошарудівши,
Сміливо увійшла до хати.
А там… Так пахне смачно… Смачно!
То - крихти сира на підлозі!
За мить їх з’їла, необачно,
Лежить і рухатись не в змозі.
Так добре – їй схотілось спати.
Та, горе, зовсім близько кроки!
Де юре – час уже тікати,
Де факто – розтовстіли боки.
Ось мишенятко біля нірки,
І так, і сяк – зайти не може:
Вузьким прохід став у комірки!
Вже киця йде, хто допоможе?!
І мишка зиркнувши очима,
Знайшла таки одну щілину.
Сховалась вчасно. Рип – дверима –
І ворог тут, ковтає слину…
Й її вже лапкою лоскоче.
І носом біля неї шмига,
Впіймати бідолашну хоче,
Так зблідла мишка, наче крига.
Кицюня ж, притомившись, спати,
Лягла тут, поруч, й мружить очі.
Не йде вона тепер гуляти -
Делікатесу дуже хоче!
- О, нащо, так багато з’їла? -
Себе картає «шубка сіра» -
- О, краще б вилізти не сміла!
І не знайшла б цього я сира!
Два дні постилась, схудла, грішна.
Сльозинок пролила чимало.
Хоча і плакала невтішно,
Надію в серці зберігала.
Нарешті, щастя посміхнулось,
Терпляча кицька відвернулась,
Враз сум утік, лихе забулось –
Мишка до нірки повернулась.
Ой серце в неї калатало,
Раз-по-раз радісно зітхала:
- Ох і життя тепер настало!
Кицюня ж облизня спіймала.
Чатує страх, не спить негода,
Печаль, ненависть, сум, зневіра...
Омана й заздрість – їх природа.
Здолати важко цього «звіра».
Як мишка люди щось шукають,
Про гроші, про майно лиш дбають,
Про совість часом забувають,
А потім через це страждають.
Ми народились голі й босі.
Тлін та пил – матеріальний світ.
Не всі ще зрозуміли й досі -
Та душі за все здавати звіт.
Вона – перлина, скарб, від Бога.
Ніколи про це не забувай!
Й хоч, нелегка твоя дорога,
Любов і надію не втрачай!
