Алея акацій так манить до себе,
П’янким ароматом і синім небом,
Безмежною величчю білих квіток,
Які виринають з-поміж гілок.
І хочеться довго так по алеї блукати,
А згодом починаєш до аромату звикати.
Швидкою ходою йдеш до кінця
Шукаєш в повітрі нового трунка,
Яким би душа, напитись змогла.
І може у цьому є сенс життя?
Шукати того - чого нема!
