в мул густий ховаються соми –
гріти дно м’якими животами
глибина мовчить – ковтає камені
а поверхня збурена – штормить
а по тому берег лічить риб –
необачних що ловили хвилю –
безліч тіл на аркушеві білім
черевом лискучим догори
він сіріє прямо на очах
дар німий приймаючи як втрату:
навіть через вічність він не знатиме
(бо цього не повертає час)
щО вони повідали воді
перед тим як віддалися суші
і про щО звірялись їхні душі
на страшному їхньому суді
лише знаки видимі – тіла –
здобич для завжди неситих круків –
тлумачів житейської науки
що усе викльовують до тла…
і щоразу глибше – глибше ден –
зариваються обачні риби
обминаючи мілини й рифи
спраглий берег і сліпучий день
мімікрують сповільняють дих
дух холодний женучи по крові
таємниці душачи в утробі
труяться ікрою власних див…
їх все менше – світ у них не вірить
в рот набравши мертвої води
трали закидає на сардин
і на вудку ловить краснопірок
тільки берег що приймає ношу
чужорідних невідомих слів
відчуває як пече землі
німота всіх недовірків Божих…
світ останки спалить загребе
знищить слід найменшенької букви
й перехреститься зачувши крука –
просто так
страхуючи себе
