Я не бачу свого відображення.…Тільки руки білі-білі, неначе паперові, які безпорадно звисають в повітрі. Вдивляюсь у пустоту, в якій мали відображатися обриси мого обличчя. І не бачу нічого. Безпорадно шукаю очима відповіді. У безсиллі єдиним видимим місцем обхоплюю невидиму голову, у якій поїздом промчали тисячі версій і думок. …Страх заставляє серце шалено битися, у вухах чується дзвін. Я не можу збагнути, що трапилося. Куди все зникло? Це дійсність, чи тільки моя фантазія? Моторошне відчуття незрозумілості, неначе фільм жахів став реальністю. Проводжу рукою по ідеально холодному тілі. Я Є. Для впевненості кусаю губу, щоб відчути біль. Перестаралась – тепла рідина тече моїм підборіддям. Відчуваю судорожний трепет моєї пораненої частинки і розумію: Я Є. А відображення зникло…
З цього летаргічного сну мене виводить попереджаючий сигнал автомобіля.
Шум проїжджаючих повз мене машин і нескінченний потік людей повертають розум до реальності. Я НА ВУЛИЦІ, Я ІДУ ПОВЗ ВІТРИНИ. Я СЕРЕД ЛЮДЕЙІ АВТОМОБІЛІВ.А вони такі схожі: і одні, і другі блискають до тебе фарами, іноді видають жахливий звук в твою сторону, але переважно їм твоє існування байдуже, як і тобі їхнє. Ви просто виконуєте заплановане, не звертаючи один на одного уваги.
І в цей момент я збагнула, звідки в мене це видіння. Моя підсвідомість намагалася мені підказати, наскільки страшний вплив натовпу, в якому губиться твоє відображення. Ти частина цього нестихаючого потоку, який створює образи, поведінку, який заставляє рухатися в потрібному напрямі, який диктує умови і норми. Навіть якщо ти відмінний від них, у цьому середовищі твоя відмінність непомітна. Море – синє, навіть якщо в ньому наявні червоні чи чорні краплинки…Але у натовпі найбільш гостре відчуття самотності. Адже ніби кругом і люди, а насправді ти один…І щоб ти не робив, ти не зміниш цього. А хоча...
