Вимри, неначе мамонти... щезни, як Атлантида
Долю залиш у спокої,
сповідь мою прийми
Лініями пергаменту – стежка Вічного Жида
стелями-каруселями
геть від шляхів прямих
Гості прийдуть непрохані – мовчки вкажи на вихід
буде ще тої радості,
радіо радить сніг
Нащо тобі ця містика – зорі давно не тихі
місто узяте приступом
у крижаний бліцкриг
Слухай, старенький Мерліне – плачуть твої дракони
знаєш, а їм небайдуже…
віриш, вони святі
Перебули померлими, стали із них ікони
Тільки чужими крилами
моляться висоті
Аве тобі, мій цезарю. Може, потерти спину?
Ти ж не їси телятини…
може, ковток води?
Нам не вітати ластівку в небі тривожно-синім
тут вже робити нічого,
рано іще туди
Рани чомусь не гояться. Крешуть копита бруком
Коні твої зміїсті
рвуться на хижий чвал
Просто побудь ще трохи… Будда мовчить сторуко
Буря іще далеко,
встигнеш за Перевал
