Стрічати суботу –
як тишу, готову віддатися
на волю твою
і всотати слова неозвучені…
Стрічати суботу –
як час, що обмежений датою
і більше ніким і нічим…
Знати: світ цей не знатиме,
чи втішений буде
і чим буде тяжко засмучений
цей шмат,
цей відрізок,
цей дар,
цей ліміт,
що обкладений
податками тижня,
податками тіла
й обов’язку
(ховається благість за працею,
наче за латами –
так хворий од світу
ховається сном і палатою,
свідомий помилки
в кінцевому гострому розв’язку)…
Стрічати суботу –
мов кут тупиковий у просторі,
що дасть передишку –
спочинку прогірклу іронію:
там речі оджилі,
новітнім бомондом не прощені,
все гостре й колюче,
всі діри й щілини замощують –
щоб вічний втікач
запізнався з ерзацом гармонії…
Стрічати суботу –
розчулено, втішно, розслаблено,
ні з ким не ділитись,
себе зворохоблено множачи –
між волею світу
й набутими вільними рабствами –
на дня одиницю
яка лиш одним і приваблива –
що названа Божою…
