Губить дощ свої сльози сліпо
у Тартар оркестрової ями.
Причаїлася смерть у мушлі,
мов підступний і ніжний суфлер...
Ах, Мімі, трояндо несправжня,
мій блідий, паперовий квіте,
рук твоїх і рамен тендітних
не прикрасить весільний флер
Розтинає задавнені рани,
наче скальпель, дзвінке сопрано.
Чистим сріблом колоратури
л’ється плинно блискучий вокал.
З чотирьох залояжених актів
нічийого життя не скласти...
Тільки подих чомусь тамує
у пітьмі затонулий зал.
Ти навмисне свій ключ загубиш,
о, мала квітникарко убога,
та не буде фальшивої ноти
у дитячім твоїм почутті...
І в Латинській дільниці промерзлій
ти повіриш, неначе у Бога,
у любов і весну останню
у згасаючім тихо житті...
У картинно обдертій мансарді
ти помреш на так модні сухоти,
з легковажним поетом Родольфо
нетривкий переживши роман.
І в молитві бездушна Мюзетта,
і агонія – згідно з лібретто...
О, гримована правдо сцени!
О, життя правдолюбний обман!
Гільйотиною морок відтявши,
важко впаде завіса на сцену.
Екзальтований вибух овацій.
На обличчi – пекуча роса.
Змовкне в серці поволі скерцо.
Обірветься тривожне крещендо...
Відболить все. Мине безслідно...
Відгримить, як травнева гроза.
