Злизане снігом з асфальту стерео твоїх лунких кроків…
Вночі я чула, як нікчемні сни за руку з дрімотою
Трафальгарською площею пішки ходили.
І я не спала. Магнітилося безсоння на кінчик олівця
І римувало залізні паралельні дроти. Не спали коти.
І втома не спала. Міняла фломастери на пастель,
Творила без спочину нічний етюд. Слухала Бетховена
І «Сонцекльош». Губила ліньяж і апрош.
Ніч іржавими ножицями різала чорний дірчастий ситець,
А я думала, що то вона коси свої обрізала.
Розклеєні на ПВА сніжинки_світлини_недопалки думок
Лихоманили, віддзеркалювалися і тліли.
Мабуть, вони не вміли так монотонно
Вмирати, як сніг. Не знали, що бісер – то сміх,
Викристалізований із геномодифікованих сліз.
Хрумкало морозними вафлями десь попід серцем
І жевріло біля скронь. Як у вогонь
Опускала очі і лякалася зойкнути від болю, що
Одного ранку я все ж таки прокинуся і побачу,
Як сніг злизав з асфальту
Стерео твоїх лунких кроків.
