Чудесна птахо із шовковими крильми,
як втримати мені у рівновазі
цей трефний світ, котрий давно
не прагну виправити, як і
не прагнула ніколи підкорити.
У своїм зеніті полудень мій
бринить, як скіфська тятива.
Давно забуто лік розчаруванням.
Закинувши всі бабські штучки,
не золочу богам поганським роги,
а, надивившись на чужі добродіяння,
тягар провин не чую за плечима
й до сповіди не надто кваплюсь.
У праведницях ніколи не ходила,
та за мамону не віддавала
ні тіла, ні душі. От тільки в борг
взяла недавно у костухи,
з надією на затяжний кредит
і незначні проценти. Що ж тут вдієш?
Навіжена, та вільна. Багатша на
кілька срібних ниток у волоссі
і зовсім новий вітер в голові,
шепчу, як мантру: “Мoderato furioso”*...
А знаєш, птахо, як під ранок,
торкнувши тіло ніжним жалом,
гріх закрадається у сни?
Бентежать душу чи то спогади,
чи мрії... І дивний сон один:
у теплий чаc хмільного надвечір’я
між пальцями стікає
медом важкоплинним
спокуса бурштинова –
із золотої груші сік духм’яний.
Встигай, лови її, п’янку, вустами
на сибаритську втіху язику...
Лепече щось розп’яте у саду
простирадла крохмалене вітрило.
У кошику лежать плоди і трунки,
а на траві, в солодкій зморі
й карміннім відблиску дзвінкого кришталю,
весна квітуча й літня спека.
Відкрито душі, скинуто печалі,
як шати затісні,
а буйне зело з довкілля
ніколи і нікому підслуханих
не зрадить таємниць... І навіть час завмер
зеленим стрибунцем на конюшині,
із блиском вічности й згасаючого сонця
в фіалковому оці...
Було? Не було?
Тільки снилося? Хтозна...
Маріє-мріє!
Одержима, як Меккою дервіш,
дивлюсь тепер на схід...
Закляттям звабивши осінній вихор
на крони горобин, тверджу йому:
“Лети на схід! І крил її шовкових
із трепетом коханка торкнись...
Торкнись душі її, шалений!
Лети туди хутчіш!”
