Ти постелив мене і я лягла. Так просто, знаєш, розкинулася перехрестям серед доріг.
Інакше просто не змогла б дійти ногами босими то твоїх босих стертих ніг.
Інакше просто в вічі не мала б права кинути сердечну свічку і запалить вогонь…
Полон.
Туман на сцені – за кадрами доріг, за ширмою…. Побіг, побіг. Сів скраєчку на моїй долоні, усміхнувся і заснув. Зліпила кульку і до скроні з його сну підняла вихором надію в Нас.
Просто, знаєш…
Просто вірю, що настане час, як візерунок на піску розмаже приспану біду, заколише вітром волю, пестощами звабить долю, вкраде мене в годин.
Один.
Так і стояв один. Ні на право, ні наліво, ні прямо, а прямісінько вниз. До того низу де великий візерунок піщаного годинника малював маленький, ледь помітний спогад про неї.
Прощай.
