Небесноокому
Я у вічності тебе назавжди не просила,
Ти прийшов несподівано, якось лагідно й тихо,
Ти не стукав, лиш скинув зморені крила,
Лиш скупався у небі, наче небо так диха.
Ти частинка дощу – тільки дощ так полюбить,
Тільки він омива у душі давні рани,
Я торкнуся тебе. Кажеш, день нас осудить?
Та що світ проти нас? Він ж пульсує серцями.
Ти пройшовся по небу, ти не витер сліди,
Лиш збирав на долоні окровавлені сльози,
Просто небо молилось, щоб тебе зберегти,
І молилось за нас, бо ви з небом так схожі.
