Як у фільмі смішнім
з Валентіно –
в килимках й подушках
кічувата оаза альтанки
серед пальм у пісках.
Підгинаю під себе ноги...
Впасти боляче –
давній мій страх..
Я тримаюся лиш
філіжанки,
що її ж стискаю в руках.
Покотився під хвіст собачий
ідіотично-мальований світ.
Забуття шукаю наосліп
рятівний, відчайдушний брід.
Потішаючий приз на таці –
пахлава і джезве.
Чорноока кельнерка-билинка
у дзбанку прохолоду несе.
На раз – ковток кави.
На два – ковток води.
Наче легше вже
й наче не жаль...
У руці тане грудкою цукру
застаріла моя печаль.
Що ж, сьогодні
нехай все так буде -
наче жаль,
а наче й не жаль...
Завтра випалить до остатку
кримське сонце липку печаль.
Завтра відлік почнеться новий -
без оман,
без образ,
без відраз.
Завтра...
Та сьогодні
на раз – ковток кави.
На два – ковток води.
Трохи легше,
а трохи ще жаль...
Наче кавою, наче смолою
запиваю гірку печаль.
