Запекла хвороба у венах, у скронях, у тобі
Відіп’є зі склянки бездумність потрохи, ковтками.
А сонця не буде. Воно так лякається фобій,
Що вмре, не чекаючи завтра. А небо дощами
Зітре передранішню тишу. Воскресне мовчання.
Дівчатка в лікарнях ще й досі сумують, до речі.
А вітер все так, як раніше, куйовдить волосся.
Я спала, а сонце стогнало в душевній пожежі,
І крики глушили людей, і мені не здалося,
Що крики оті – реквієм, а може, прощання.
Прощання за тим, що і так би, мабуть, не здійснилося.
Прощання безглузде, без смислу й ліричних думок.
А сонце вмирало, а небо від суму мінилося.
Стогнало навзаєм і лилось з подертих дірок.
Отак починався душевний процес відмирання…
