“Славу співайте безсмертним,
Сильним і владним богам,
І Олімпійцю, що зверху
Блискавки люто метав.
Зéвесу, сину атлантів,
Брату морів і землі,
Тому, хто давню Елладу
Вірой собі підкорив... ”–
Так починав свої вірші
Древній мислитель Гомер,
Той, що жив, Грецію славивши
Й Грецію славивши, вмер…
Почну свій вірш я по-простому,
Щоб не звести на очі втому,
Щоб люд, який буде читати,
Не захотів би часом спати.
Отож, у Греції далекій,
де жили всі смагляві греки,
Там виростала із землі
Гора богів, гора Олімп.
На ній жили не смертні ланці
І не земнії обідранці,
А вічно молоді, всесильні,
Прекрасні ликом й духом вільні.
Найстаршим в них був світлий Зевс,
Що скинув батька із небес,
Була в нього дружина Гера,
Кохання їм дала Венера.
Там був і красень Аполлон,
А морем правив Посейдон,
Носив посланія Гермес,
Людей «собачив» бог Арес.
Ось Олімпійцям сумно стало,
Змагань в житті не вистачало,
Адреналіну у крові,
Здобутків в рівній боротьбі.
Так, щоб азарту вистачало
І щоб крові було там мало,
Допомагало від недуг
І загартовувало дух.
І стали радитись поволі:
“Потрібні нам слабкі і кволі?
Чи нам потрібні силачі,
Метати, щоб стальні м’ячі?”
І вирішили боги разом,
Що, не залежачи від класу
На соціальній піраміді,
Всі на змаганнях будуть рівні.
Була лише одна дилема:
З періодичністю проблема.
І думали настільки сильно,
Що потомилися повільно.
Гефест тут кинув ненароком:
“То, може, раз в чотири роки?”
Усі на тому й порішили,
Бо думать не було вже сили.
І ось Зевес в легкій сутані,
Попідтикавши поли ткані,
Возсів на трон на небесах,
Указ він люду проказав.
І зупинились війни й сварки,
Народ лишав свої хибарки,
І всі ішли на грища світські,
Що вже прозвались Олімпійські.
І припинилися роботи,
І йшла на стадіон голота,
І знатний люд туди ішов,
Там кожен щось собі знайшов.
Хтось вподобав метання диска,
А хтось кидав списи неблизько,
Хтось марафон стрілою біг,
Що аж летів в них пил з-під ніг.
* * *
Було се все давно й неправда,
І канув в Лету сам Олімп
Та ігри Олімпійські славні
Із нами будуть жить повік.,
