Булатна сталь від кількості ударів
стомилася і тріщину дала.
Стою, а тіло втомою стікає,
але уперта воля не зникає
шепоче на вухо: «Стояти…»
Так, стояти!
Хай трохи ще і зламане лиш лезо
кликом самотнім в небо застирчить,
навколо все накаже люто: «Щезни!»,
а я не щезну, залишуся жить…
Стояти буду і махати тим уламком
крізь вітер та крізь плоть
у променях червоного світанку,
у пломені пекучих чорних ран,
на хвилі яросного океану…
Білій!
Маю обійняти наглу смерть,
та не давати їй забрати те, що в грудях,
та не давати зупинити круговерть
в ім’я минулого й майбутнього…
Отак метаморфози і війна
стискають серце у розпечених долонях,
під ними розправляється спина,
і наростають понад м’ясом броні,
а хвилі ярості вкривають білим скроні…
Проте лиш те ціна тяжінню грон -
шість тисяч футів і сто тисяч сліз,
булатним зубом простір гризти
мільйон і ще один відважний крок
за трисекундний переможний крик.
