чомусь так вийшло…
на шахівниці немає місця для королеви,
(сама піхота лишилась білим, зате у чорних зостався слон)
занадто тісно?
а на бульварах старого міста муркочуть леви,
прощальний вечір
допити каву, доїсти печиво мигдалеве
і розчинитись у неприсутність у суєті сутінкових зон
старих вокзалів.
квиток на захід, кудись подалі супроти ночі
уже не страшно робити кроки... дубовий сволок повис вгорі
останні двері відчинить доля і не спинитись.
якщо й захочеш –
нема для кого.
зостались тільки самоповтори віршів і збочень…
крізь жовту пітьму розбитих шибок і світло скорчених ліхтарів
піти красиво чи по-англійськи
а потім скажуть, що ненавмисне…
нехай хтось інший гойдає тишу, поміж рядками читає сни.
усе минеться,
за років десять услід напевно ніхто не свисне
чудес не буде, –
давно не модно ділитись хлібом… тим більше киснем,
та може варто – хоча б для сміху – таки доплентатись до весни?
