Ну, привіт тобі, мій хороший.
Хто в тебе зліва? Як твої справи?
Що там у тебе з імунітетом?
Досі все відкладаєш назавтра?
Знов на щось відкладаєш гроші?
Розкажи, мені справді цікаво.
Ти не повіриш, чого я пишу, -
я б і сама не повірила, сонце,
мала сумнів, чи варто писати.
Мені тут дзвонили - я не брешу! -
прямо з Нобелівського комітету.
Вчора вранці. Десь так о п'ятій.
Знаєш, скільки було емоцій?
Кажуть, "Вітаємо, пані Ле,
ми турбуємо вас із Швеції,
вам цього року присуджено премію,
а саме - в галузі медицини;
вам належить почесний диплом і
десять міліонів крон;
готуйте меморіальну лекцію
для своїх учених колег".
А я, уявляєш, зовсім не в темі,
а я пояснити конче мушу
цим дивакам із міста Стокгольма,
що не веду наукову роботу,
не досліджувала нічого
і нічого не відкривала.
Почуваюся, як ідіотка.
"Як це так? Ви ж зважили душу.
Сімдесят кілограмів з лишком,
великий вміст нікотину й сарказму."
...Мені доведеться писати книжку,
мені дзвонили з телеканалу,
домовлялися про репортаж, я
виступатиму перед студентами
факультетів, де вчать
на
па
талого
анатомів...
Словом, втрапила у халепу.
Я написала тобі не одразу.
Це, безумовно, безглуздий здогад;
не подумай, заради Бога,
що я - закохана в тебе дурепа;
я, щоб ти знав, перейшла на дівчат.
Просто скажи мені - скільки ти важиш
без
моїх
шістнадцяти
атомів?
