Ти не з тих, хто вагається,
ні, ти з тих,
які в позі зів'ялого лотоса,
забувши про сон
і забувши про сміх,
сидять на своїй шальці
й безпорадно стежать за тим,
як хтось методично складає на іншу
всіх своїх друзів,
блокнот, запальничку,
жетон на метро,
кавоварку, навушники,
комплекси
тощо
і вирішує, що важливіше.
Ой прости, маленька, прости,
у тебе немає жодних шансів,
ти навіть разом зі стосиком віршів,
набравши повітря повні груди,
не тягнеш, наприклад, на метелика –
так, антенка,
суцільний орган чуття,
зворушлива й відчайдушна.
Пробач, хороша,
пробач, хороша,
ти не входиш в пріоритети,
кому потрібні постійні істерики?
Який же із тебе сенс буття,
якщо тебе досі трошки нудить,
коли пригадуєш,
як же легко,
нестерпно легко
шалька твоя,
наче справний ліфт,
піднеслася над рештою світу…
Де ти тепер, моя зіронько, де ти?
Як воно, серед янголів жити?
Хто тебе там помучить як слід?
