Блукає голос посеред гірських просторів,
крокує снігом – вгору… вниз…
із криком сокола самотнього ридає
пісні про все, що буде і було колись…
О голос із безодні безсловесний!
Несамовитий хто почує поклик твій?
Хто витримає жар твоєї чесності,
дослухати хто зможе ті твої пісні?..
Твій Батько вже давно розсипався на попіл,
його деревам віддали струмки швидкі,
а ти – дитина – голосиш століття вже на волі,
а хто почує почуття німі?..
Тебе зловлю і покладу на чорно-біле поле,
вплету в волосся відблиски струни,
акорд напруженим здригнеться словом болю,
і простір йому в відповідь мінором загудить.
Але сто тисяч кроків на шість тисяч футів
титан поліфонічний в намірі пройде.
І загарчить захопленням у небо на всі груди,
й порфіра слави на плече йому впаде.
Так безіменний голос крізь менади пальців
проллється в світ нарешті, як живий,
і може хтось колись здійметься серцем в танець,
запалений тим звуком поклику згори.
