Не можна так любити,
не можна, так любити,
не, можна, так, любити.
Бо завтра на вулиці Лютеранській,
поблизу будинку Плакучої удови,
близько четвертої дня ти стрінеш злу чарівницю,
і буде вона роздратована, бо в неї, бачте, зранку
загубилося чайне ситечко.
Ви прямуватимете одна одній назустріч,
і зіткнення буде неминучим,
ти боляче наступиш їй на ногу,
з її пакету вилетить якась сулія ,
зробить в повітрі несподіваний пірует,
як у фільмах Бекмамбетова,
упаде на тротуар і розіб’ється рівно на десять скалок,
і зілля з неї заляпає чорне авто,
що проїжджатиме повз,
і по дзеркальній поверхні дверцят
розпливуться огидні зелені патьоки,
і вже за кілометри від вас,
на перехресті в центрі міста
оскаженілий водій висунеться з вікна
і прокаже брудне прокляття.
Чарівниці однаково, що з нею станеться?
А ти, нікчемна, довіку страждатимеш,
перетворена на жалюгідну подобу
чайного ситечка.
І простягнеться з неба рука,
і з її вказівного пальця
прямо на твоє оголене серце
впаде остання краплина любові
з тіла Всевишнього.
Потім дощ скінчиться і ти закриєш рота,
припиниш декламувати якогось вірша й закриєш рота.
А казала мама в дитинстві:
– Не відкривай так широко, бо залетить пташка!
А в тебе любов залетіла.
Як занурюють чайне ситечко в чашку,
так занурять знайомі та друзі тебе в повсякденне життя,
і ти не зумієш цьому опиратися.
А казала в дитинстві бабуся :
– Немає слова "не можу", є слово "не хочу"!
А ти, маленька язво, відповідала, мовляв, звісно,
немає такого слова,
бо "не" з дієсловами варто писати окремо.
І все було би, як завше,
і все було би – нічого,
якби не цідився твій біль
тоненькими цівками
з текстів твоїх, з рухів і нерухомості.
Ти, дівчино-ситечко,
понуро дивишся долі,
стараєшся сісти в куточку,
п ’ять разів на хвилину
перепрошуєш всіх присутніх,
та смуток сотається все одно
звідкись із-поза твоєї спини.
А що ти можеш вдіяти,
як вся у наскрізних отворах?
