1
Дегустатором смаку неба,
Я знімаю із хмар вершки –
Вгамувати в собі потребу
На калюжі і бульбашки,
На прив’ялі листочки клена,
На тепло , на спориш в руці,
На зітхання, іще зелене,
І на сонячні пухирці.
2
Здіймаються люди з насиджених місць,
Злітають до неба й шикуються клином.
І спрагле натхнення пустих передмість
За ними сумними воронами лине.
До сходу прозріння спиняється час,
Графітове небо – неначе засклили.
Із нього назад дочекатися нас
У вересня з жовтнем не вистачить сили.
Сумною хазяйкою осінь іде,
Ховає під листям полишені речі –
Під пломби каштанів, римує і жде –
А може повернуться люди лелечі.
3
Неголений вітер коловся дощем –
Обійми-цілунки.
А я пакував листопадовий щем
У спогади-клунки.
Затим складував у твоєму дворі,
Розмитім сльозами,
Щоб день залишився нейроном в корі –
Знервованим самим.
4
Осінь забризкала вохрою очі.
Сонечко вже не пече.
Ще не схололе кохання дівоче
Хоче любитися ще.
Теплий пилок золотого проміння
Ріже мене навскоси.
Це не бажання, не голод, не вміння,
Не насолода краси.
Це роззолочене бабине літо
Серце в долонях трима,
Доки від нас не залишиться й сліду,
Щоб не шукала зима.
II
1
Олов’яні солдати риють
Для причетних до слів траншеї,
Доки небо мене не вкриє –
Щоб зігрівся нарешті вже я.
Як зігріюсь, піду в солдати –
Захищати минулий серпень:
Не за тим, щоб життя віддати,
А за тим, щоб від слів не вмерти.
2
Перша надія й надія остання
Разом шукають мене.
В Вінниці вересня – жовте повстання,
Що до зими не мине.
На барикадах достигли набої,
Газами осені – дим,
Місто рідіє й здається без бою:
Серпень помер молодим.
