Ти існуєш, як тільки густішає простір,
не помічений світлом завислих небес.
Забуваєш озватись так тепло і просто,
так реально не довго.
Нічого не бійсь.
Ти витримуєш паузу.
Тиша сповзає,
мов слимак запізніло сповзає у ніч.
Сяйво плямами бризка по стінах, по залу,
і по мармуру листя ще більше аніж
по твоєму волоссю, мовчанню, і майже
розумію цю примху – холодну, чужу.
Ти на відстані світу повільно щось кажеш,
щось у вимірах часу тобі вслід кажу.
