***
брудний зефір зі снігу і дощу
і неба депресивна ейфорія
це та весна котрою не хворіють
а марять і страждають
відпущу
пробачу
передбачу
пожалію
її в тюльпанах
між бузкових крил
її у незаплетенім волоссі
і дім її
і прохолодна постіль
і звільнений з-під пилу думки стіл...
мене направду позбавляють сил...
неначе у плече не в скроню постріл...
ці звабні необіцяні принади
що запахом принесені здаля
вбираю в себе мов стара земля
і мов маля гарячим шоколадом
бруд називаю
що мене встеля
***
І дихання твоє мене приспало...
Пливли човном, пливли бузковим плесом
На дно зими, на дно скляної зали,
Де стіни у графіті есемесів
Віднині так багато пробачали...
Коли на груди яблуко скотилось,
Пішла луна, пішли водою кола...
І дихання твоє на мить спинилось,
Щоб я відчула, що без тебе хвора,
Про це співали дітлахи із хору.
Така прийшла пора – такі й хорали.
Тому, на дні зриваючи корали,
Згубила чарівним хвилинам лік.
І дихання твоє мене пустило,
Стояла ніч, і місто, мов могила,
Мовчало з-під заплющених повік.
***
Щось означають знаки. І туман,
Котрий сьогодні володіє містом,
Теж означає – що з одного тіста
Ми ліпимо і правду, і обман.
Зима розніжить, мов глибокий сон.
Розчавить, мов повільна вантажівка.
І я, в чужому замкнена будинку,
Лише тобі співаю в унісон.
Чомусь лише тобі – це означає,
Що всі події, мислі і слова –
Наповнюють реальності одчаєм.
І тільки сни, і казка снігова –
Тебе мені насправді залишають.
* * *
Як розірвано сіті – не плач,
а радій.
Розповито пакунки солодких надій.
Розворушено ніч,
мов мурашник.
Простір міряно криком останніх птахів,
Що лишають моря перемерзлих дахів,
А тобі – перемерзле вчорашнє.
Ти сліпий, ніби сонце,
що зграї пасе.
Ти – пожежа.
Ти – вирок для мирних осель,
Де весілля танцюють під зиму.
Де вигадують ситу і вдячну любов.
Але ти вже і війни,
і відьми пройшов,
І не встиг в листопаді загинуть.
Хоч розірвано сіті,
Та звір вже не той
У далеких дощах залишається Ной.
Серце замкнено.
Книгу закрито.
Ти бредеш між лататтям осклілих калюж
І шукаєш відбитки поранених душ
Тих, кого тобі не долюбити.
* * *
Чорні куртки рибалок
На жовтому плесі лісу...
Я уперше почула голос води з-під листя,
Ніби скаргу життя,
Що потрапило на гачок.
Тихо–тихо ступай,
Пам’ятаючи – рік,
Ніби крок
До провалля себе,
До мовчання дощів навскісних.
Те, що ми відчуваємо – пізнє,
Мов осінь пізня,
Коли все, що ти маєш,
Пірнає навік під лід.
Отакої пори
Кожен дотик лишає слід.
Тихо–тихо ступай,
Бо танцює зима у висі.
Тільки вчасно спинися.
* * *
посивіти в осінь –
загадка для чужинців
стати надрами
що бережуть і крешуть
обереги вогню
нанизані на мізинці
пси брехливі
але не брешуть
відчинитися –
стати брамою чи завісою
за якою інші
ховатимуть зброю незриму
за якою ховатимуть...
почти тонуть у лісі
почти тануть
тумани
і далі
посивіти в зиму
* * *
Добре там, де ми є –
Чужина солодка і винна.
Все забуто. Життя, як вітер,
Усе забуто.
Дощ, посіяний в серці,
Посивілі покоління.
Поки жебрає осінь
По вогкій твоїй країні,
Ти, неначе востаннє,
Спиваєш весни отруту.
Півжиття віддаю
За безсніжжя твоє і наше.
В цьому небі вільніше,
У цьому повітрі легше.
Бо чужі імена
Ще нічого для нас не важать,
Бо родюча земля –
Хай не рідна,
Але й не вража, –
Не рахує нам кроків
І не обтинає речень.
Ми тікаємо з гнізд...
Але чи збереже їх осінь?..
А коли ми повернемо
З вереснями
До хати,
Зрозуміємо –
Все, що знаходилося в дорозі:
П’ятаки і бруньки,
І міста у цвітінь облозі, –
Тільки року пора,
Лиш втрати.
* * *
Прощання з містом, ніби із Тобою...
Нехай розлука заросте травою...
Нехай її дощами обіллють
Громи, що обізвуться на Іллю.
На світі тільки двоє – місто й Ти.
Від вас летіти, бігти чи плисти
І вірити, що доля – наздогнати.
Остання ніч – на те, щоб без мети
Холодними кварталами блукати.
Останній ранок – затишком кімнати...
Забудь про мене.
Пам’ятай мене.
Іди до лісу осені сумної,
Де сном парує і тече стіною
Туман, передчуваючи земне...
Цей світ пливе рікою Каберне,
Веселий. І не кличе за собою.
* * *
Ти зрадливіш любові, яка тебе ще не знайшла.
Ще освідченням білого сонця не впала на губи.
За останнім парканом – той сад, що чекає тепла
Між пошерхлих снігів,
У безсонні птахів темногрудих.
Ти минаєш околиці, сутінки.
Ти пізнаєш
Цю пітьму, це окрилення світу – велике й незряче.
Ти їй гаряче віриш. І нині так жадібно п’єш
Ці терпкі небеса, за якими так жалібно плачуть.
.
Будь пробачена тим,
Хто пришле за тобою коня,
Коли буде уже досхочу
Самоти і свавілля.
Мов чернецтво на дзвін,
Покидає цей світ вороння...
Біле сонце вуста обпікає солодким похміллям...
* * *
Наша перша любов –
Молоком на губах і на грудях…
За прозорістю часу
І за павутинням дощу –
Найдавніші міста,
Де кохали колись до плачу,
Де, як сад, осипалися стіни,
Де осінь безлюддя.
Як себе розпізнати
Між білих і чорних корів,
Що примерзлу траву доїдять
І плистимуть Десною?
Ти так гірко всміхався тоді,
І, здається, хотів,
Щоби я залишалася
Теплою і земною…
Але – попіл зими.
Але – слів ланцюги заважкі…
Не лягають слова на папір,
Прощаваймось востаннє.
Наше перша любов –
Зайве слово.
Зомліле писання,
Крізь яке – стільки літ навпрошки
