Мій останній осінній трамвай
одиноко помчав в не березовий гай…
я прошу, постривай!
Ти приїдеш й побачиш – там пусто…
Так пусто…
Хтось насухо витер жовті репліки
трагедії осені.
Їх тихо засипле блідою вуаллю снів –
я самотньо поїду складати римовки
скошені,
прикриваючись цнотою сіро-рожевих мрій.
Так пусто…
Ти так ніжно торкалась моїх несміливих грудей
І остання дивилась на краплі останніх сліз
Ти ж так щиро кидалась на руки зимових людей…
Я так ніжно зі снігом в кишені падав униз.
Тебе вимкнуть разом з великим рекламним біг-бордом
та залишать на думці яскраво-кривавий бордель.
