Тримаю ніжно пригоршню думок
І жменьку слів, залиту тихим жалем.
Мабуть, потрібні сотні сторінок,
Аби сказати все, що не сказала.
Мабуть, я не доплачу до кінця -
Не виливати ж сльози всі одразу.
Не все ще стало на свої місця,
Але чи стане - це вже вирок часу...
Срібляста тиша. Сіра німота.
Підсудні. Маєм право на мовчання.
І я мовчу, рахуючи до ста,
Щоб пережити всі свої страждання,
Щоб не виплескувати найцінніший скарб -
Твої слова - моє маленьке щастя.
Ти тут невинний, адже я сама
Погодилась зробити з себе в'язня.
Якщо я зможу - встану і піду,
Бо в ланцюгах лише душа, не тіло.
Але не залишай мене одну,
Щоб в залі суду я не оніміла.
Чомусь не вірю в щастя і у нас,
Мовчу й терплю, звикаючи до болю.
Готує вирок сивий дядько час,
А серце тихо плаче за тобою...
