Хмарини на небі,
Як очі - всі схожі.
Деякі ангели,крила не свої...
Люди в пустелі - самотні дерева,
Поле безмежне й журба десь за межі...
Ніким не втановлено,
Стандарту мети.
Ніким не домовлено,
Куди все ж іти.
Розчарованим голосом, лиш чути мовчання,
Пронизливий крик - це метод бажання...
Мрії крокують і кличуть до себе,
Все інстинктивно, пливе без потреби.
Збиваючи шляхом, всі перешкоди,
Втрачаємо зір частково безодні...
Не вірю, не хочу!!!
Мить - не життя,
Сукупність цих митий - щоденне буття,
Можливо це сенс інснування людини,
Та сенс про це думати??.
Ми просто жахливі...
У роздумах кожен,
Щодня, як хмарини.
В пустелі блукаєм,
Серед схожих живих.
Ми бачимо світло,
Нажаль лише світле,
Ми просто дерева...
Самотні, хоча й в лісі...
